Означений артикль (ال)

ال - означений артикль

В арабській один артикль - ال («аль-»). Він пишеться разом зі словом і не змінюється за родом і числом: той самий ال для чоловічого й жіночого роду, однини й множини (الوَلَدُ - хлопчик, البِنْتُ - дівчинка, الأَوْلادُ - хлопчики). Після لِـ у нього випадає аліф: لِلْبَيْتِ - «для будинку». Неозначеного артикля немає: слово без ال неозначене, а в літературній мові на ньому ще й танвін - закінчення на «-н».

Артикль і танвін не зустрічаються ніколи: البَيْتٌ - завжди помилка.

Чого немає в українській

Українська обходиться без артиклів. Відоме чи нове ми показуємо порядком слів: «До кімнати зайшов чоловік» - хтось незнайомий; «Чоловік зайшов до кімнати» - той, про кого вже йшлося. Іноді допомагає «один» чи «якийсь» («прийшов якийсь чоловік»), але вони не обов'язкові. В арабській означеність позначено на самому слові, і ال потрібен щоразу, коли мова про конкретну, уже відому річ. Звідси головна помилка україномовних - просто забути ال: наше вухо його відсутності не помічає. Питайте себе: про який будинок мова - про будь-який чи про той самий? І не перекладайте ال словом «цей»: для «цей» в арабській є окреме слово, هٰذا.

Сонячні й місячні літери

Літера ل в артиклі майже завжди пишеться, але вимовляється не завжди. Усе вирішує перша літера самого слова:

Перед сонячною літерою ل розчиняється в ній, і вона подвоюється - тому над ش у الشَّمْسُ стоїть шадда. Пишете الشَّمْسُ - кажете «аш-шамс»; пишете النّاسُ - кажете «ан-наас». Групи названо за власними прикладами: القَمَر («місяць») своє ل зберігає, الشَّمْس («сонце») втрачає.

Таке злиття українська робить щодня, сама того не помічаючи. «Зшиток» ми пишемо через «зш», а кажемо «шшиток»; «безшумний» звучить як «бешшумний». «З» розчиняється в наступному шиплячому і подвоює його так само, як ل розчиняється в ش.

Зубрити списки не обов'язково. Сонячні літери вимовляються кінчиком або передньою частиною язика біля зубів і за ними - там само, де ل, і ل у них «зісковзує». Місячні утворюються губами (ب م) або глибше (ك ق ع ح). Два винятки доведеться запам'ятати: ج і ي утворюються серединою язика, а ل перед ними все одно звучить (الجَمَلُ - аль-джамаль). А слово на ل подвоює її: اللَّيْلُ (аль-лайль), «ніч». Окремо стежте за ق: українському вуху він здається простим «к», але це місячна літера з глибини горла, і ل перед ним звучить повністю.

«А» в «аль-» зникає після голосного

Початкове «а» артикля потрібне лише для того, щоб почати слово. Після голосного воно випадає, і голосний зливається просто з «ль»: في البَيْتِ - «філь-байті», إِلى البَحْرِ - «іля ль-бахрі», وَالقَمَرُ - «валь-камару». Після لِـ («для») аліф навіть не пишуть: لِلْبَيْتِ - «ліль-байті». Українці теж підлаштовують звук до сусіда: кажемо «пішла в школу», але «пішов у школу».

Коли слово означене без ال

• Власні назви: مِصْرُ, دِمَشْقُ, سامي. У деяких назвах артикль входить до самого імені: القاهِرَةُ (Каїр), الأُرْدُنُّ (Йорданія).
• Слово з присвійним закінченням: كِتابي - «моя книжка». Ніколи не الكِتابي.
• Перше слово ідафи: كِتابُ الطّالِبِ - «книжка студента». Артикль бере лише останнє слово, хоч би яким означеним було перше.

Де арабська ставить ال, а українцеві це дивно

ال ставиться й на речі взагалі, а не лише на конкретні: أُحِبُّ القَهْوَةَ - «я люблю каву», الماءُ ضَروريٌّ لِلْحَياةِ - «вода необхідна для життя». Українцеві здається, що жодної «тієї самої» кави тут немає, - але арабська ставить ال, говорячи про каву як про рід речей. Прикметник при означеному іменнику теж отримує ال (البَيْتُ الكَبيرُ - «великий будинок»), а прикметник без ال утворює речення (البَيْتُ كَبيرٌ - «будинок великий»).

Арабський артикль ви чули й раніше. Казковий Аладдін - عَلاءُ الدّينِ: перед сонячною د артикль став «ад-», і в українському імені досі подвійне «дд». А в «алгебрі» (الجَبْر) та «алкоголі» (الكُحْل) «ал» уціліло, бо ج і ك - місячні літери.