Ідафа (присвійна конструкція)

كِتابُ الطّالِبِ - «книжка студента»

Тут україномовному учневі пощастило. Українська ставить спершу річ, потім власника, а власника - в родовий відмінок: «книжка студента», «двері будинку», «машина батька». Арабська робить так само: كِتابُ الطّالِبِ - «книжка студента», بابُ البَيْتِ - «двері будинку», سَيّارَةُ أَبي - «машина мого батька». Друге слово й тут у родовому відмінку, з касрою в кінці: повна форма - كِتابُ الطّالِبِ. Арабська граматика називає це إِضافة (ідафа), «приєднання».

Правило 1: перше слово - голе

Одного українська підказати не може - артикля, бо своїх артиклів у неї немає. Ідеться ж про цілком конкретну книжку, тож рука сама ставить الـ туди, де означеність здається логічнішою, - на перше слово: *الكِتابُ الطّالِبِ. Це найчастіша й найвпертіша помилка. Перше слово ідафи ніколи не бере ні الـ, ні танвіну, хоча розуміється як означене. Саме ця «голість» і є прикметою: два іменники поспіль, у першого немає ні الـ, ні танвіну - перед вами ідафа.

Правило 2: означеність вирішує останнє слово

Українською цю різницю передає контекст або слова «цей», «якийсь»: «книжка студента» може означати і те, і те. А якщо треба «одна з книжок студента» - власник відомий, а книжка одна з багатьох, - арабська виходить з ідафи й бере прийменник لِـ: كِتابٌ لِلطّالِبِ.

Відмінок першого слова - за роллю, як в українській

Українське перше слово теж змінюється, а друге лишається в родовому: «Дім діда великий», але «Я живу в домі діда». В арабській так само: بَيْتُ جَدّي كَبيرٌ - «дім мого діда великий», أَسْكُنُ في بَيْتِ جَدّي - «я живу в домі мого діда». У звичайному мовленні кінцеві голосні часто не вимовляють, але одне чути завжди: ة першого слова розкривається в «т». سَيّارَةُ أَبي звучить «саййарату абі», а غُرْفَةُ نَوْمٍ - «гурфату наум». Це та сама «т», що й у سَيّارَتي «моя машина».

Прикметник - у самому кінці

Українська ставить прикметник наперед: «нова книжка студента». В арабській між словами ідафи нічого вставити не можна, тому прикметник іде в кінець, за всю ідафу: كِتابُ الطّالِبِ الجَديدُ - «нова книжка студента». З повними закінченнями чути, до кого він належить: الجَديدُ з -у узгоджується з كِتابُ, а كِتابُ الطّالِبِ الجَديدِ з -і - це «книжка нового студента». Без огласовок обидві фрази пишуться однаково, і вирішує контекст. Артикль у прикметника обов'язковий: ідафа з означеним останнім словом означена вся.

Ланцюжки, вивіски і питання «чий?»

Ідафа буває з трьох слів і більше, і الـ, як і раніше, лише в останнього: مِفْتاحُ سَيّارَةِ أَبي - «ключ від машини мого батька», بابُ بَيْتِ المُدَرِّسِ - «двері будинку вчителя». Український ланцюжок родових «двері будинку вчителя» збудований так само. Ідафи - на кожній вивісці й у кожному календарі: جامِعَةُ القاهِرَةِ - Каїрський університет, يَوْمُ الجُمُعَةِ - п'ятниця, عيدُ الفِطْرِ - Ід аль-Фітр, свято розговіння, فِنْجانُ قَهْوَةٍ - філіжанка кави. Навіть слова місця так працюють: أَمامَ البَنْكِ - перед банком. А питання «чий?» - та сама ідафа, де замість власника стоїть مَنْ «хто»: مَفاتيحُ مَنْ هٰذِهِ؟ - «Чиї це ключі?», дослівно «ключі кого це?».