Іменні речення

Іменне речення: الجُمْلَةُ الاسْمِيَّةُ

Арабська граматика поділяє речення за першим словом. Іменне починається з іменника чи займенника, дієслівне - з дієслова. Іменне речення має дві частини: مُبْتَدَأ (мубтада', підмет, дослівно «те, з чого починають») і خَبَر (хабар, присудок, «новина» про нього). Дієслова «бути» в теперішньому часі між ними немає взагалі.

Українська тут на вашому боці

Погляньте на стовпчик «дослівно»: це вже звичайна українська. Ми теж не кажемо «є» в теперішньому часі: «Я лікар», «Будинок великий», «Мама вдома». Речення на кшталт «Він є студентом» мовознавці вважають калькою, і правильніше без «є». Тож не шукайте арабського «є» чи «являється» в простих фразах - його немає, як і в доброму українському реченні. Англійцям і німцям тут доводиться переучуватися, а вам - ні.

Присудком може бути прикметник, іменник, сполучення з прийменником (في المَطْبَخِ - «на кухні») або слово на кшталт هُنا («тут»): الفُنْدُقُ هُنا - «готель тут».

Межу показує артикль

А ось чого в українській немає. Українською «великий будинок» і «Будинок великий» розрізняє порядок слів: прикметник перед іменником - словосполучення, після - присудок. В арабській прикметник завжди стоїть після іменника, і цю роботу виконує артикль:

• البَيْتُ كَبيرٌ - «Будинок великий.» (речення: у прикметника немає артикля)
• البَيْتُ الكَبيرُ - «великий будинок...» (словосполучення: артикль в обох, фраза чекає продовження)
• بَيْتٌ كَبيرٌ - «великий будинок» (словосполучення, якийсь будинок)

Отже, три форми там, де в нас дві. Тому підмет зазвичай означений (з ال, власна назва, займенник або слово з присвійним закінченням), а присудок - неозначений. Обидва стоять у називному відмінку, із закінченням «-у».

Узгодження

Як і в українській, прикметник-присудок узгоджується з підметом у роді й числі: البَيْتُ جَديدٌ - «будинок новий», السَّيّارَةُ جَديدَةٌ - «машина нова». Тільки рід береться з арабського слова: المَدينَةُ كَبيرَةٌ - «місто велике», хоча «місто» в нас середнього роду, а арабське مَدينَة - жіночого. Множина речей узгоджується як жіночий рід однини - це правило буде згодом.

Коли обидві частини означені

Якщо й присудок означений, між частинами часто вставляють займенник, щоб друге слово не злилося з першим в одне сполучення: القاهِرَةُ هِيَ عاصِمَةُ مِصْرَ - «Каїр - столиця Єгипту». هٰذا هُوَ البَيْتُ - «це і є той будинок». Українська в такому разі ставить на письмі тире між двома іменниками - «Київ - столиця України»; арабська в схожому місці ставить «він» чи «вона».

Коли підмет неозначений

З неозначеного підмета арабська фразу не починає. Якщо ви повідомляєте, що десь щось є, місце йде першим: في البَيْتِ ضَيْفٌ - «у домі гість». Українська робить те саме: «У хаті гість», а не «Гість у хаті», коли гість новий. Так само влаштовані عِنْدي سَيّارَةٌ («у мене машина») і هُناكَ فُنْدُقٌ («є готель»).

Минулий час і заперечення

У минулому часі дієслово повертається: «Будинок був великим». Арабська теж уводить дієслово - كانَ, і присудок теж змінює закінчення, переходячи в знахідний відмінок на «-ан»: كانَ البَيْتُ كَبيراً. Українське «був» тягне орудний («був великим»), арабське كانَ - знахідний, але принцип той самий. Заперечення в теперішньому - не просто «не», а окреме слово لَيْسَ, теж зі знахідним: البَيْتُ لَيْسَ كَبيراً - «будинок не великий». Докладніше - у темах про كانَ і про заперечення.

Дієслівне речення, для порівняння, починається з дієслова й розповідає про подію: ذَهَبَ سامي إِلى السّوقِ - «Самі пішов на ринок».